#HearMeToo: Яніна Андреєва

Неусвідомлюване. Публічне. Приховане. Невидиме. Фізичне. Сексуальне. Економічне.Психологічне. Але завжди болюче та руйнівне. Насильство. Ми звикли вважати, що ґендерно зумовлене насильство має видимі прояви. Проте інколи насильство може так добре маскуватись, що ні оточуючі, ні людина, яка страждає від нього, не розуміють, що саме коїться. Зробити проблему видимою можна, почавши з діалогу. Коли одна жінка починає говорити, до неї поступово долучаються інші. Коли одна своїм прикладом показує, що не можна мовчати, її наслідують інші. І коли вже не одна вона благає: "Почуй мене". суспільству не залишається нічого, окрім як діяти. Реагувати. Захищати. Попереджати. Цьогорічна тема Міжнародного дня протидії насильству щодо жінок та дівчат Організації Об'єднаних Націй "#ПочуйМене: Зупинимо насильство проти жінок та дівчат". У рамках глобальної кампанії "16 днів активізму проти насильства щодо жінок і дівчат"16 жінок на сторінках ZZA! та WoMo розкажуть вам, чому вони вирішили не мовчати. Акторка Яніна Андреєва розповідає десяту історію.

Якби сьогодні я вийшла на марш проти насильства, на моєму транспаранті було б написано: "Ні насильству. Ні терору. Я є. Я живу. Я людина. Я нікому нічого не винна". Насильство — це протидія якоїсь людини, негатив, який вона раніше отримувала від когось у свій бік і намагається компенсувати на інших.

Я як жінка, на щастя, ніколи не стикалася з ним у ситуації, коли чоловік принижує і б'є жінку. Проте в мене був булінг у школі. Мене не били, але мене принижували, морально тиснули, насміхалися. І на той час я не могла нічого вдіяти. Учителі усе помічали, але нічого не робили. Це дуже боляче, коли тебе ізолюють від групи, коли ти залишаєшся сама по собі, коли тебе навмисно не помічають. Я плакала, у мене були істерики, казала батькам, що більше не можу, в мене зникла мотивація ходити до школи, вчитися та спілкуватися хоч з кимось. Терпіти таке у підлітковому віці (це був 10 клас) було надто складно. І так тривало, допоки я не наполягла, щоб мне перевели в іншу школу. Там вже діти прийняли мене такою, якою я є. І я почала розквітати і знову жити. Знайшла серед однокласників однодумців.

Вважаю, що розповідати дітям про такий досвід просто необхідно. І це треба починати перед формуванням самої особистості, як тільки дитина пішла в садочок. Я своїй дитині кажу: "Якщо тебе б'ють, терпіти цього не можна, прийди скажи мамі або виховательці". Тому що є діти, які тримають усе в собі. А потрібно говорити! Адже такий болючий досвід може перерости у психологічну травму. Ми знаємо про ці історії, коли дитина все тримала в собі, а потім у дорослому віці починає тероризувати інших. А все тому, що вона терпіла, вона мовчала, вона боялась розповісти правду.

Мене завжди обурює, коли інші люди дозволяють собі грубість чи навіть агресію в сторону інших, а навколишні стоять і просто спостерігають і не намагаються допомогти.

Людям, які чинять насильство, я б сказала ось що: усе однозначно повертається бумерангом. Ніхто не має права тиснути або піднімати руку на когось. Ми — люди. Ми всі — люди. Хоча насильника людиною мені складно назвати. І коли, наприклад, в партнерстві чи шлюбі чоловік підіймає руку на жінку, це не любов. Це залежність. І він просто розуміє, що вона не може дати здачі, не може відповісти. А потім він її приголубить, скаже: "Вибач, я був не правий", і далі вони собі живуть. І вона його пробачає, бо він купив якісь квіти чи подарунок і так далі.

І слова "сама винна" тут точно не зарадять. Цей термін не можна використовувати у ситуаціях, пов`язаних з насильством. На мене це дуже впливало у дитинстві, я страждала від булінгу і однозначно хотілося почути інші слова. Хоча б: "Чим я можу тобі допомогти?" або "Давай зробимо так, щоб це більше не повторилося"!

Читайте також: #HearMeToo: Яна Алтухова

Источник