Думати як митець: Три стратегії для креативного мислення

Ми всі — митці. І в кожному з нас є творчий потенціал. От тільки як увімкнути цей "автопілот" креативності, щоб генерувати дерзновенні оригінальні концепції, що нададуть більше сенсу нашому життю, а може, і всьому світові? А ще конкретніше: як саме стимулювати уяву до продукування новаторських ідей, що їх можна було б утілити в щось матеріальне і вартісне? Майже тридцять років відповіді на ці питання шукав Вілл Ґомперц, редактор мистецтв BBC. За роки роботи він інтерв'ював і спостерігав за багатьма провідними світовими художниками, режисерами, романістами, музикантами, акторами та дизайнерами, помітивши певні спільні риси мислення і сприйняття світу. Своїми спостереженнями він поділився у книзі "Думай як митець", що нещодавно вийшла у видавництві ArtHuss.

На роботі креативність буде цінуватись дедалі більше. І добре оплачуватиместься. І це чудово, але є важливіша річ — сам акт творіння і створення дарує глибоке задоволення, жагу життя й неймовірну втіху. А ще це важлива і потужна форма самовираження. Творчість має значення. І сьогодні, напевне, більш, ніж будь-коли. І усі ми можемо бути митцями в широкому сенсі. Адже Ґомперц пише, що митців об'єднують 9 спільних якостей:

- вони заробляють;

- вони направду допитливі;

- вони часом цуплять;

- вони думають про великі картини і дрібні деталі;

- вони мають своє бачення;

- вони не програють;

- вони мають відвагу;

- вони мислять скептично;

- їм є над чим міркувати.

Ми виділили для вас три якості-правила та три історії митців, які довели, що ці правила діють.

Митці заробляють

У тому, що стосується відданості справі та серйозності намірів, митців та фермерів чи рестораторів мало що розрізняє, — пише Ґомперц. Мета у них одна й та сама. Вони хочуть вижити і, якщо пощастить, жити добре, заробляючи достатньо грошей, аби продовжувати свою справу. Митці — це підприємці. Вони поставлять на кін усе заради шансу на успіх.

Історія Тістера Ґейтса

Американський митець Тістер Ґейтс народився та виріс у Чикаго, в Іст-Сайді, не надто безпечному районі. Сам Тістер називає свій район "дном", але жити тут доволі дешево. Ґейтс уподобав кераміку як мистецтво — з бруду створювати щось прекрасне. Але думки про те, що необхідно їхати на ярмарки та продавати свої горщики та глечики, його гнітили. Йому ліпше було подарувати свої вироби, ніж ставити на них ціни. Після невдач з ярмарками Ґейтс вирішив пошукати щастя у сферах високого мистецтва. У 2007 році він підготував виставку кераміки у Чиказькому Арт-центрі, але виставив роботи не від свого імені, а приписав авторство буцімто легендарному східному керамісту Шодчі Ямагучі, якого насправді і не було. Цього персонажа Тістер видумав, як видумав його історію життя. Публіка це вподобала, а ще більше від захвату захлинався мистецький світ, коли дізнався, як його ошукав Тістер Ґейтс. Так з'явився концептуальний митець і міфотворець. Щодо підприємства, то він став митцем, який використовує свій статус для вдосконалення місця, де мешкає. Роботи він створює з непотребу, який назбирує в занедбаних будівлях свого бідного району: поламані дошки, понівечені бетонні ствопчики, старі пожежні рукави... Він їх чистить, полірує і вкладає в шикарні дерев'яні рами та продає за купу грошей. І люди купують цей "непотріб", тому що знають, як він витрачає гроші — Тістер реінвестує їх у відновлення будинків, із яких і брав матеріали для робіт. Бізнес — це мистецтво Тістера, і навпаки. Він вважає, що "влада митця не в здатності монетизувати мить; реальна влада, яку мають митці, — це здатність змінити світ".

Митці не програють

Коли справа стосується творчості, провал неминучий і невідворотний. Це частина самої матерії творення. Усі митці, незалежно від діяльності, прагнуть до досконалості — чому б ні? Але вони знають, що досконалість недосяжна. І тому вони мають визнати, що всі їхні витвори певною мірою приречені на поразку. І є така річ, як відчуття поразки — неминуча складова всякого творчого процесу. Це неприємно, прикро, але необхідно. Ми не завжди розуміємо, що переживання глибокого творчого розчарування — і нормальне, і потрібне, і, звісно, це не сигнал, що треба здатися. Є спокуса повірити, що це вже поразка, але митці, як правило, так не думають.

Історія Бріджет Райлі

Талант цієї художниці поза сумнівом. Картина "Чоловік у червоному тюрбані" (1946), яку вона намалювала у підлітковому віці, переконливо доводить її обдарованість живописця. Вона вчилася в художній школі, захоплювалась імпресіоністами і особливо виділяла тих митців, для кого колір був таким же об'єктом зображення, як і сам об'єкт... Спливали роки, вона продовжувала малювати, але щось не складалося. Вона не могла знайти свій напрям і художній голос. Вона втрачала себе, почалася депресія. Прийшли 1960-і, у той період вона намалювала "Рожевий пейзаж", але ця картина, не дивлячись на вправність, це ще не була справжня Райлі. Пізніше Бріджет просто вкрила полотно чорною фарбою, відповівши тим самим на розрив стосунків. Але потім вона зрозуміла, що її всуціль чорна картина нічого не промовляє. І вона провела білу горизонтальну лінію, додавши аисметричну хвилю, що поступово наростає. Бріджет знайшла свій шлях, і впродовж наступних шести років зосереджувала сили на чорно-білих абстрактних зображеннях... Людям, які керуються творчою метою, до життя потрібно ставитись як до лабораторії. Усе, що ти робиш, працює на те, що ти робиш.

Митці мають своє бачення

Наше бачення — наш підпис. І оскільки нас усіх усе одно якоюсь мірою заганяють під спільний стандарт, варто було б узяти ситуацію під свій контроль... Треба чітко розуміти: бачення — не те саме, що стиль. Це те, що ти говориш, але не те, як говориш. І у творчій грі ти не справжній гравець, якщо не маєш чого сказати.

Історія Пітера Дойґа

Британський художник Пітер Дойґ народився у Шотландії, ранні роки провів у Трінідаді, а потім батьки привезли його в Канаду, де він виріс. До Лондона він приїхав наприкінці 1970-х, вступив до художньої школи, повернувся в Канаду, щоб жити у Монреалі, а в 1989-му знову в Лондон, щоб довчитися. Саме це кочове виховання надихнуло його на митецьке дослідження незбагненних вимірів ландшафту. Та не все так просто: він не знав, що саме хотів сказати про пейзаж. Коли він щасливо жив у Лондоні серед таких саме митців, він був у розпачі, бо не міг знайти нічого оригінального, щоб сказати про місто. Аж поки не зайшов у канадське посольство у центрі Лондона, де знічев'я погортав на рецепції кілька туристичних брошур. Він поклав брошури. А потім... еврика! Дойґ збагнув, що його гальмувало. Його джерело натхнення, як виявилося, не в русі до нової локації, але у руханні від старого середовища: "Я маю поїхати звідкись, перш ніж зможу це намалювати". Він знайшов своє бачення... Щойно блокування креативності знято, ми зненацька виявляємо: те, що хочемо висловити й виразити, те, що сприймали як належне — буденні аспекти повсякденного життя, — стає потенційним джерелом творчого стимулювання.

Читайте також: 5 підходів, як діяти впевнено всупереч стресовим ситуаціям

Источник